Історія вуличних відеоекранів налічує не так вже й багато часу. У 1968 році на стадіоні англійського футбольного клубу «Ковентрі» встановили перше табло на лампах розжарювання — прообраз спортивних відеотабло, якими сьогодні обладнані стадіони практично всіх спортивних клубів у всьому світі. У тому ж році компанія Hewlett-Packard виготовила перший рекламний екран на світлодіодах, який, втім, не викликав особливого ажіотажу через невеликі розміри та слабку яскравість світлодіодів того часу. У міру вдосконалення джерел світла в спортивні табло встановлювалися все більш надійні лампочки. Якщо у 1970-х спочатку це були примітивні лампи розжарювання, то у 1980-х їм на зміну прийшли надійніші вакуумні люмінесцентні лампи. У пізніх 1990-х на спортивних табло починають застосовуватися і світлодіодні лампи. У 2001 році компанія Lamar Digital, найбільший оператор зовнішньої реклами в США, яка володіла на той час третиною парку рекламних щитів у США, встановила перший світлодіодний відеоекран у Луїзіані. У 2006 році кількість LED-екранів у США досягла 200. Починають розвиватися мережі операторів цифрових білбордів по всьому світу. І цей захопливий процес триває по висхідній до сьогодні.
Безумовно, в галузі світлодіодних екранів США — визнаний піонер. Розвиток світлодіодних технологій та їх широке застосування в медіаносіях великих форматів починалося у Новому Світі, а вже звідти "розповзалося" по всій земній кулі. Сьогодні і в Україні стрімко зростає парк і площа світлодіодних екранів, як зовнішнього, так і внутрішнього застосування. Потроху в образ українських міст вписуються і медіафасади. Варто визнати, що технологія прийшла до нас з-за кордону. Але свого часу українські інженери працювали на самому вістрі медіатехнологій і навіть випереджали зарубіжних колег. І лише падіння СРСР — колоса на глиняних ногах — дещо "притримало" вітчизняних розробників і виробників.
Тому зовсім невірно думати, що в СРСР, а потім і в Україні відеоекрани були чимось дивовижним, поки їх не занесли сюди західні компанії.
Перший вуличний повноколірний (!) відеоекран в СРСР був розроблений і виготовлений українськими інженерами. Встановлено "первістка" в Москві, на Калінінському проспекті ще в 1972 році. Екран під назвою «Елін» ("Електронний інформатор") був розроблений і вироблений фахівцями з Центрального Конструкторського Бюро Інформаційної Техніки (ЦКБІТ), розташованого у м. Вінниці, що входило до Міністерства електронної промисловості СРСР. Екран являв собою повноколірний «телевізор» на 102900 автомобільних лампочках розжарювання. Площа екрана становила 235 квадратних метрів. На той час це був найбільший у світі вуличний відеоекран.
Для створення повноколірного зображення лампи були закриті червоними, синіми та зеленими світлофільтрами, що утворювали RGB-пікселі. Виготовлення «московського» екрана, безперечно, було для підприємства особливим проєктом. Однак сама по собі технологія не була для ЦКБІТ якоюсь дивиною — підприємство на той час уже випускало серійно рядки, що біжать, стадіонні табло, табло для метрополітенів, транспорту та для військових потреб. Перший вуличний відеоекран підприємство виготовило для московської виставки "Електроніка-71". Екран розміром 3х4 метри включав 20,000 елементів і був пізніше встановлений на одній з московських вулиць. Чимало замовлень підприємство отримало напередодні Олімпіади-80.
Спочатку передбачалося максимально використовувати імпортне обладнання при оснащенні олімпійської інфраструктури в Москві. Однак після введення радянських військ в Афганістан у 1979 році та подальшого бойкоту Олімпіади з боку провідних західних держав доступ до західних технологій виявився для організаторів обмеженим і довелося звернутися до вітчизняної промисловості. Так у 1979 році на центральній площі міста Вінниці був змонтований монохромний відеоекран, вироблений ЦКБІТ напередодні Олімпіади, який послужив своєрідним «тренувальним» екземпляром для олімпійських спортивних табло. Як пікселі екрана використовувалися лампи розжарювання 127 В, 30 Вт. Розмір екрана — 8х6 м, роздільна здатність — 128х96 точок, кількість градацій яскравості — спочатку 8, потім удосконалили до 16. Плати керування екраном були зібрані на тиристорах КУ202.
Однією із сенсацій Олімпіади стала трансляція спортивних подій на спортивних табло, встановлених на центральній олімпійській арені. Виведення зображення велося в монохромному режимі. Втім, в СРСР на той час далеко не в кожній родині був телевізор взагалі, а кольорові телевізори навіть у Москві взагалі були рідкістю, тож навіть монохромне зображення стало одним із «чудес» Олімпіади. Відеовставки стали невід'ємною частиною церемоній відкриття та закриття Олімпіади-80. Так під час відкриття до учасників Олімпіади звернулися з борту орбітальної станції космонавти Леонід Попов та Валерій Рюмін. «Картинка» з космосу була виведена на екрани спортивних табло, встановлених у чаші стадіону імені Леніна в Лужниках, а голос зазвучав у встановлених по периметру динаміках. Подібна інтерактивність була в новину і неабияк вразила гостей Олімпіади. Ці небачені на ті часи технології були створені у Вінниці, в серці квітучого Поділля.
У 1985 році до відкриття Міжнародного фестивалю молоді та студентів у Москві вінничанами було встановлено новий, інноваційний для того часу відеоекран. Морально застаріле після 12 років роботи табло на Калінінському проспекті замінили новим повноколірним екраном під кодовим ім'ям «Елін-2». Новинка була виконана на вакуумно-люмінесцентних індикаторах. Як піксель використовувався індикатор, розроблений НДІ "Платан" (м. Фрязіно). Головним підприємством проєкту виступив вінницький ЦКБІТ. Виробництво індикаторів розмістили на Саратовському заводі приймально-підсилювальних ламп, виробництво високовольтних джерел живлення — на Миколаївському заводі «Трансформатор».
Розміри нового відеоекрана вражали: 17х13 м, роздільна здатність — 192х144 пікселі, кількість градацій яскравості — 16 по кожному з кольорів. Екран складався з 1728 модулів — 48 штук по горизонталі та 36 штук по вертикалі. Кожен модуль був оснащений блоком живлення (перетворювач з 90 В в 6 кВ), логічним блоком (містив пам'ять, виконану на тригерах серії К561, ємність — біт на точку) і 64 індикатори, згруповані в 16 пікселів. Піксель складався з чотирьох індикаторів — синього, червоного та двох (розташованих по діагоналі) зелених. До речі, у цьому виробі, напевно, вперше в СРСР (а можливо, не лише в СРСР), був застосований принцип «віртуального пікселя».
У 1980-х роках інженери ЦКБІТ досліджували можливості використання світлодіодів для будівництва відеоекранів. При цьому як дослідні зразки використовувалися вітчизняні світлодіоди. На жаль, кризові явища кінця 80-х, початку 90-х завадили ЦКБІТ створити вітчизняний відеоекран на світлодіодах.
Після розпаду СРСР на ринку відеоекранів новостворених незалежних держав утворився вакуум, який спробували заповнити закордонні виробники. Наприклад, перший в РФ відеоекран для зовнішньої реклами був у 1992 році поставлений фірмою White Ways і встановлений на козирку готелю "Інтурист" у Москві. У 2002 році він був замінений першим у Росії світлодіодним повноколірним відеоекраном. Втім, того ж року готель знесли, і екрану довелося переїхати. Довгий час на російському ринку світлодіодних екранів панували іноземні виробники, але, починаючи з середини 2000-х, потроху в гру почали вступати й російські виробники, як з власними складальними потужностями, так і ті, що працюють за OEM та ODM-схемами.
В Україні ринок розвивався дещо інакше. Сильна електронна промисловість та інженерна школа дозволили українським виробникам швидко задовольнити попит на відеоекрани на внутрішньому ринку і навіть почати експортувати продукцію. Одним із піонерів ринку, безумовно, є підприємство EKTA, яке побудувало у 2005 році в Житомирі завод із виробництва світлодіодних екранів, і перехопило естафету лідерства в екранобудуванні у сусідів з Вінниці. Але починалася експансія не зі світлодіодних (у ті часи технологія тільки набирала обертів), а з плазмових відеоекранів, технологічніших, порівняно з архаїчними ламповими відеоекранами. Вже 1993 року плазмові екрани великого розміру з'явилися на ринку України. З 1995 року українські плазмові екрани почали отримувати прописку в Європі, потім в РФ, у Середній Азії та на Близькому Сході.
Достеменно невідомо, який з екранів вважати першим в Україні світлодіодним екраном. Можливо, це — інформаційне табло на будівлі ДАІ м. Києва. Монохромний екран низької роздільної здатності габаритами 4 х 0,4 метра запрацював у жовтні 2000 року. А за рік столичний залізничний вокзал прикрасився першим в Україні повноколірним світлодіодним відеоекраном високої роздільної здатності (як на той час). Нагадаємо, що приблизно в цей же час на іншому березі океану Lamar Digital запускали свій перший світлодіодний білборд. Зовсім українські інженери й не відстали від американців!
Деякий час світлодіодній технології було складно пробити непохитні позиції плазмової технології, що набрала популярності, і деякий час вони в Україні співіснували паралельно, поки ефективність та економічність світлодіодів не витіснила "плазму" на узбіччя візуальної індустрії. Вже у 2003 році світлодіодні екрани почали отримувати прописку на стадіонах України, і одними з перших нове табло отримали вболівальники луганської "Зорі" на клубному стадіоні "Авангард".
У тому ж 2003 році перший світлодіодний білборд прикрасив вулицю Дерибасівську, що в Одесі, чимало потішивши як аборигенів Південної Пальміри, так і численних туристів. До речі, за рік, у 2004-му одеситам пощастило побачити перший спортивний відеопериметр, що прикрашав перший в історії України матч Суперкубка з футболу. Тоді після серії пенальті київське "Динамо" переграло донецький "Шахтар".
Сталося це у липні, а у квітні в Україні був змонтований перший світлодіодний екран на будівлі торгового центру. Монохромний екран низької роздільної здатності розміром 5 х 0,8 метра увінчав дах одного з житомирських супермаркетів. Початок покладено. З дорогої іграшки поступово світлодіодні екрани перетворилися на повсякденну реальність, інформаційний відеоносій, ефективний маркетинговий інструмент та цілком привабливу деталь сучасного міста. Спочатку відеоекрани в Україні застосовувалися (на правах оренди) лише у великих проєктах на кшталт виступу зірок естради, центральних спортивних подій чи інших масових заходів. Поступово власними відеоекранами почали обзаводитися багаті організації, найчастіше бюджетні. Але поступово світлодіодні екрани стали доступними й середньому, а згодом навіть і дрібному бізнесу.
Компанія СЕА вийшла на цей ринок у 2010 році, запропонувавши замовникам якісні та водночас недорогі світлодіодні екрани під торговою маркою SEATM. Екрани SEATM виконувалися на над'яскравих світлодіодах CREE та забезпечували високу (як на той час) яскравість — до 8000 Кд/м2 у зовнішніх інсталяціях та до 1800 Кд/м2 у внутрішніх. Лише кілька років знадобилося, щоб світлодіодні екрани SEATM завоювали заслужену популярність в Україні та далеко за її межами. Далі розвиток парку LED-екранів йшов лавиноподібно.
Світлодіодні технології не стоять на місці, ТТХ LED-екранів безперервно вдосконалюються, ефективна площа екранів зростає, а питома вартість, навпаки, динамічно знижується. Характеристики тих, перших екранів, встановлених лише якихось 5–7 років тому, вже не вражають. Але… Саме вони були першими й заклали фундамент для побудови майбутнього. Світлодіодного майбутнього.
За додатковою інформацією та з питань придбання світлодіодних екранів SEАтм звертайтеся до центрального офісу компанії СЕА в Києві, тел.: (044) 330-00-88, info@sea.com.ua.
Написати відгук